|
АТО дійшло і до нашого невеликого зеленого містечка Дебальцеве, що на Донеччині. Вже минуло більше шести місяців, починаючи з 24 липня 2014 року, коли мешканці батьківщини великого поета Володимира Сосюри вперше побачили свої рідні пошкоджені або зруйновані хатки і жертви серед мирних, сльози матерів, дітей, стареньких, лишилися спокою. Саме тоді життя кожної родини розділилося на до та після війни...
Зараз кожна третя сім’я покинула свої рідні домівки, бо життя під страхом смерті стало нестерпним. Роз’їхалися з малечею по різним містам неосяжної України, де руку помічі їм протягли чужі люди, з щирим бажанням стати у нагоді у цій спільній біді.
Серед вимушених переселенців у м. Дніпропетровськ опинилася і я. З донькою-студенткою знайшли житло, але харчування, одяг, працевлаштування стало великою проблемою у цей скрутний час, коли грошей впритул та надіятись ні на що. І тут на допомогу прийшли громадські організації - координаційний центр волонтерів «Допомога Дніпра» та Товариство Червоного Хреста України. Так само, як і багатьом іншим мешканцям Донбасу, приїхавшим до Дніпропетровську, вони надали мені благодійну, безоплатну допомогу харчами, одягом, посудом, предметами побутової хімії, постільними приналежностями та іншим. Все це від щирого серця, з єдиним бажанням – допомогти.
Але вражає те, що деякі переселенці занадто вперто домагаються одразу усіх «пільг», не розуміють, що безоплатна допомога розрахована на кожного, і один не може забрати всі речі. Ці недорозуміння їм намагаються донести працівники громадських організацій.
Від щирого серця я вдячна Товариству Червого Хреста Бабушкінського району м. Дніпропетровськ, де я зареєстрована за місцем фактичного знаходження, особливо голові Людмилі Роговій, та волонтерам «Допомоги Дніпра» за милосердя та чуйність. Добрі справи обов’язково повернуться сторицею.
Спецкор Аліна Сидоренко
|
